Представлення Документа Собору монашества УГКЦ «Ідентичність монашества в покликанні і служінні»

Слава Ісусу Христу!

Ваше Блаженство, Преосвященніші Владики,

Дорогі брати і сестри в монашестві!

Вступ.
Перебіг собору монашества
 

Насамперед хочу привітати всіх присутніх учасників собору, понад усе - Високопреподобних Отців і Матерів, якими Господь послуговується у проводі монаших спільнот, а через вас - і всі монаші спільноти. Вітаємо всіх доповідачів і співдоповідачів, вітаю делегатів і гостей ІІІ Сесії Собору монашества УГКЦ.

Дорогі в Христі! Ось уже черговий раз зібрав нас Господь у цьому богомспасаємому древньому місті Львові, щоб у щирому діалозі обговорити актуальний стан монашества нашої Церкви.

Перша сесія Собору монашества під назвою: „Ідентичність монашества в покликанні і служінні УГКЦ” мала за мету відкрити та осмислити біблійно-богословське розуміння ідентичності східного монашества, відображення цієї ідентичності в історії Церкви, виховання цієї ідентичності в контексті богослужіння та її вияв у щоденному житті. Усвідомлюючи всю важливість і складність тематики, Собор розважливо підійшов до розгляду питання про ідентичність, адже без розуміння того, ким воно є, чернецтво не може адекватно окреслити та виконувати свою місію.

Саме тому до участі у роботі Собору в якості доповідачів і консультантів були запрошені відомі і кваліфіковані знавці Християнського Сходу. Це о. проф. кардинал Томас Шпідлік, фахівець у галузі східної духовності; о. проф. Роберт Тафт, знавець східної Літургії; о. проф. Джермано Марані, дослідник східного богослов’я; архієпископ Клаудіо Ґуджеротті, колишній секретар Конгрегації Східних Церков, професор Григорянського Університету, нині – апостольський нунцій для Вірменії, Азербайджану та Грузії. Їхні доповіді дали учасникам Собору необхідну наукову базу, відштовхуючись від якої вони могли працювати над розкриттям теми Собору.

Особливим чином хотів би відзначити ту неповторну атмосферу, яка панувала у робочих групах Собору: через дискусії, пропозиції та зауваження делегатів проявлялося щире та відповідальне прагнення практично застосувати доробок та духовну спадщину попередніх поколінь східного монашества до потреб та реалій нашої Церкви і, як наслідок, зрозуміти покликання монаших спільнот УГКЦ.

Щоб передати напрацьовані делегатами набутки всьому монашеству, всій Церкві та наступним поколінням, Собор «покликав до життя» Соборову Комісію, завданням якої було опрацювати Документ Першої Сесії, який би представляв історичні, богословські та душпастирські аспекти ідентичності монашества УГКЦ. У процесі праці над документом члени Комісії взяла за основу виголошені доповіді, зауваження і пропозиції делегатів та гостей Собору. Під час нашої роботи ми зауважили, що в основному роздуми учасників Собору були зосереджені на трьох центральних темах: таїнстві Пресвятої Тройці, таїнстві воплочення Сина Божого і таїнстві Церкви. Навколо осмислення цих трьох тем з біблійної, патристичної та літургійної точок зору і є побудований Документ Собору монашества УГКЦ про ідентичність монашества в покликанні і служінні, який я і хотів би представити вашій увазі.

Суть монашої ідентичності

Даний документ складається з п’яти розділів, і перш ніж перейти до розгляду кожного з них, особливим чином хочу звернути увагу делегатів Собору на вступ. Тут йде мова про монашу ідентичність, що є представлена в біблійно – історичному вимірі. Мета цієї вступної частини – висвітлити, як Боже Слово торкається різних людей в історії спасіння для обрання радикального християнського життя.

Неможливо вповні зрозуміти поняття «ідентичність» без Святого Письма, яке говорить нам, що ідентичність – це ім’я, що його сам Бог дає покликаній особі, яку Він призначив для особливого завдання. Вповні собою людина є тоді, коли сповнює Боже покликання. Ім’я сина Захарії та Єлизавети Йоан мало знаковий характер не лише для цієї сім’ї, а й для всієї історії спасіння. Покликаний Симон стає апостолом Петром, якого Христос закликає до місії – бути скелею, на якій Він збудує Свою Церкву. Навернений Савло отримує ім’я Павло, перетворившись із запеклого ворога християн на великого проповідника Христової науки. Всі вони, знаючи, до чого їх покликав Господь, отримують силу виконати доручену Ним місію. Невипадково й народження християнина в купелі Хрещення супроводжується в нашій традиції обрядом наречення імені. Надання нового імені, як правило, відбувається і в момент, коли людина приймає монаші обіти; цей елемент чину чернечого постригу має глибоке значення: вмирає стара людина і народжується нова – ангельський образ, Христова наречена. Отож, ім’я розкриває ідентичність – площину, в якій реалізується покликання.

Спільне для цілого чернецтва загальне ім’я «монах» указує на зміст та природу вибраного людиною життя. Про це виразно свідчить і етимологія відповідних слів: коренем латинського слова identitas є idem - «той самий», а його грецький відповідник αυτός є синонімом до μόνος, від якого й походить слово «монах». З цих мов ми запозичили синоніми до слова «тотожний» - автентичний, ідентичний, справжній, істинний. Тотожність полягає у відповідності до власної сутності. Згідно з Божим Одкровенням, саме Бог є підставою, згідно з якою («на Божий образ») створена людина. На Богові спирається людська тотожність. Бути християнином – ось мірило тотожності людини. Бути повним християнином – це збудувати ціле життя виключно на єдиному Богові (один-єдиний – грецькою «μόνος»). Тих християн, котрі стриміли до «повноти Христа», називали «монахами» - досконалими християнами. Їхня тотожність, у словах апостола Павла: «Для мене жити - Христос» (пор. Флп 1, 21). Жити – це водночас бути і ставатися. Бути образом Божим, ставатися подобою Божою. Уподібнитися через Христа небесному Отцеві при всьому розмаїтті харизм, дарованих Духом Святим, – ось тотожність і водночас покликання кожного християнина і кожного монаха. Таким чином, монах – це той, хто живе справжнім покликаним (ідентичним) життям.

Це справжнє життя починається від моменту зустрічі з живим Богом. Ініціатива такої зустрічі належить Богові. Це Він, прийшовши в пустелю людського існування, дає можливість тому, хто шукає Його, віднайти втрачене колись покликання до життя у Пресвятій Тройці. «Учителю, – де перебуваєш?» (Йо 1,38) – це коротке запитання, що його поставив апостол Андрій Первозванний і неназваний учень, якого християнське Передання ототожнює з Йоаном Богословом, улюбленим учнем Христа, – відкриває найглибше поривання людського серця та окреслює основні ознаки ідентичності монашого покликання.

Монах –– це учень. Готуючись до зустрічі з Учителем, він, подібно до Йоана Предтечі, іде в пустелю і там перебуває в «молитві й пості», а також учиться бути слухняним Божій волі. У «пустелі» послушництва він перемагає підступи й спокуси лукавого та виганяє зі свого життя «рід цей», метушню й минущість «світу цього». Віддалившись від світу в «пустелю» монастиря, послушник стає цікавим для світу. Монах у своєму способі буття виявляє мир Божий, що «понад усіляке розуміння», тобто те, чого світові гостро не вистачає. Тому монастирі, ці своєрідні «пустелі», серед гомону щоденності були, залишаються і завжди будуть місцями паломництв і прощ, до яких, наче ріки до моря, стікаються прочани. Цим людям монах уже самим своїм життям проповідує «покаяння на прощення гріхів», бо «наблизилося Царство Боже».

Монах – це учень Христа. Знайшовши Того, чи доцільніше сказати, знайдений Тим, «Який світу гріх забирає» (Йо 1,29), монах, на зразок двох учнів Хрестителя, іде слідом за Ісусом – Тим, Хто є «Альфа й Омега, початок і кінець, перший і останній» (Од 1,8 і 22,13; пор. Йо 1,30), Тим, Хто «хрестить Святим Духом» (Йо 1,33б). Однак, на відміну від Предтечі, для якого зустріч з Агнцем виявилася одночасно й завершенням його місії, для монаха, як і для двох учнів Йоана Хрестителя, зустріч з Учителем стає початком правдивого життя. Монах, котрий «усе залишив і пішов» за Христом, уже не той, що був раніше, тепер побачить більше: спасіння світу в Христі Ісусі.

Монах –– це свідок Христової присутності. Зустрівши Христа, він на «весь день» свого життя залишається свідком Його слави, «Єдинородного від Отця, благодаттю та істиною сповненого» (Йо 1,14). Тому монах уже більше не шукає учителів, оскільки він знайшов Учителя. Він – як той праведник, що «за порадою безбожників не ходить, і на путь грішників не ступає, і на засіданні блюзнірів не сідає» (Пс 1,1). Монах уже не шукає життєвих «доріг», тому що його єдиною «дорогою, істиною і життям» є сам Христос – споконвічне Слово, «в якому замилування має і над яким день і ніч розважає» ( Пс 1,2). Його прикладом, але одночасно і Провідницею у цьому слідуванні за Христом та перебуванні «в Ньому» (Йо 1,39) стає сама Богородиця – Мати Христа і образ Церкви. Вона бо, повіривши слову ангельського благовіщення (Лк 1,28-38), народжує на світ Спасителя – Христа Господа (Лк 2,7.11) і, зберігаючи «всі ці слова у своїм серці» (Лк 2,19.51), біля підніжжя хреста стає Матір’ю всіх вірних (Йо 19,26-27). Так само й монах, слухаючи Слово Боже і виконуючи його (пор. Лк 8,21), «для всіх стає усім, щоб конче деяких спасти» (1 Кор 9,22). Цей образ прекрасно відображає ікона «Моління» («Деісіс»), на якій біля прославленого Христа стоять Йоан Хреститель і Богородиця – представники людства, Старого й Нового Завіту, але так само й правдивого учнівства і свідчення Христові. Споглядаючи цю ікону, монах бачить у ній, з одного боку, значення свого покликання, а з іншого – велич своєї місії.

Монах –– це людина свого часу. Людина позначена простором і часом, ментальністю свого народу, надіями й викликами своєї доби. Але він не блукає ідеологіями цього світу, не живиться його фальшивими сподіваннями і не творить сам свого буття. Він шукає місце Бога, знаки Його присутності й діяння в цьому світі. І вистачає одного Христового погляду, єдиної зустрічі, щоб на ціле життя залишитися враженим тією постаттю, яка проходить мимо і в якій він пізнає Учителя (Йо 1,37.49), Месію (Йо 1,41), Того, про Кого писав у законі Мойсей і пророки (Йо 1,43), Сина Божого й Царя Ізраїлю (Йо 1,49), Господа і Бога (Йо 20,28). Той факт, що вони «побачили, де перебуває» Ісус (Йо 1,39), настільки вразив двох учнів Хрестителя, що це цілковито змінило не тільки їхнє особисте життя, але і всіх близьких їм осіб: Андрій кличе свого брата Симона самому «знайти» Христа, а Йоан – улюблений учень – буде покликаний стати сином Матері (Йо 19,26).

Богопосвячені особи – це друзі й рідня Ісуса Христа. Вже з самого початку довкола Ісуса збирається не тільки спільнота учнів і щирих послідовників, а формується справжня сім’я, яка на спільній вечері з Ним, за тим самим столом (Лазар), прислуговує йому (Марта) і дарує йому в дорогоцінних пахощах свою любов і відданість (Марія). Отож, богопосвячені особи – кого Христос запевнив, що Його Матір і брати – «це ті, що слухають слово Боже й його виконують» (Лк 8,21), кого покликав після Свого воскресіння йти «назад в Галилею» (Мт ), – і далі у своєму житті повсякчас втілюють Слово, яке дало їм «право дітьми Божими стати» (Йо 1,12), постійно повертаючись до витоків власного покликання й харизми.

Заклик Христовий піти за Ним був актуальний не тільки для Його учнів, але й для наступних поколінь послідовників Спасителя. Преподобний Антоній Великий, почувши в Євангелії Христові слова: «Якщо хочеш бути досконалим, піди, продай, що маєш, дай бідним, і будеш мати скарб на небі; потім приходь і йди за мною» (Лк. 18, 22), – покидає все і йде в пустелю. Преподобний Пахомій Великий, засновник кеновійного чернецтва і автор перших Правил, бере на себе «ярмо» іншого Христового «закону»: «носіте тягарі один одного» (Гал 6,2), розділюючи з іншими монахами подвиг чернечого життя.

Святий Василій Великий, будучи, за словами Сл. Божого Митрополита Андрея, чоловіком «всебічно освіченим в усіх науках тодішнього знання, знаменитим бесідником, незрівнянним знавцем Св. Письма», заохочений прикладом християнських подвижників Єгипту, Сирії і Палестини, сам вибирає шлях радикальної аскези і таким чином для багатьох прийдешніх поколінь східних монахів стає «богомовним і божественним вчителем» та «промінним світильником Церкви» (Стихира свята св. Василія Великого). Преподобний Теодор Студит, великий почитатель і обновитель правил св. Василія Великого, своїм святим життям, енергією і добрим чернечим уставом відновив чернече життя не тільки в Студіоні, але мав теж великий вплив на інші монастирі, тому його слушно вважають обновником чернечого життя на християнському Сході.

Услід за першими монашими отцями-подвижниками йде і преподобний Антоній Печерський, «начальник збору ченців» Руси-України, відповідаючи на поклик Христа слідувати за Ним, повертається з Афону до щойно охрещеного Києва і стає засновником Києво-Печерської Лаври. Слідом за ним преподобний Теодосій Печерський, уже від самої молодості почувши заповідь Христа, «бажає хрест Господній взяти на свої плечі», долає всі труднощі й перешкоди та стає засновником спільнотного чернечого життя в Русі-Україні.

У важкі часи протистоянь і поділів, які спіткали нашу Церкву в XVI–XVII ст., слова Ісусової молитви «Отче збережи їх у твоє ім’я, щоб усі були одно» (Йо 17,11) – для молодого юнака Йосафата стають заповіддю любові, за яку він готовий померти мученицькою смертю.1 Ця заповідь лунатиме й у серці Слуги Божого Митрополита Андрея Шептицького, який посвятить ціле своє життя збереженню єдності Католицької Церкви та відновленню єдності українського народу. Він, як той мудрець, «навчений про Небесне Царство, подібний до господаря, який виймає із свого скарбу нове і старе» (Мт 13,22), сам будучи монахом-василіянином, відновлює монашество студійського уставу, благословить заснування нових спільнот: ченців-редемптористів східного обряду, сестер-служебниць, сестер-мироносиць, сестер Пресвятої Родини тощо.

Приклад подвижників показує нам, що йти за Христом, бути його учнем – це, з одного боку, постійне повернення до витоків власного покликання, до того вперше почутого слова, а з іншого – користання з нагоди, яку дає нам життя, для того, щоб із кожним днем по-новому це слово переживати, щоразу по-іншому його втілювати як «добру новину» для сучасної людини. У своєму поверненні до джерел ми маємо постійно прислухатися до слів Господа: «Ось я творю все нове» (Одк 21, 5; Іс 43, 19), які допомагають подивитися на місію монашества з нової перспективи та усувають страх перед викликами часу.

Також і в наших сучасних реаліях для того, щоб визначити ідентичність монашества, потрібно насамперед усвідомити собі: „хто ми є?” А це неможливо зрозуміти до кінця, не відповівши на питання: «Де ми є?» – тобто не окресливши часу, місця й ситуації, подарованих нам Божим Провидінням. Вони – час, місце й ситуація – вказують на особливість Божого завдання, яке нам належить виконати тут і тепер.

Отож, коли запитаємо себе: «Де ж ми є?» – то без сумніву відповімо: «На Сході Європи». А якщо запитаємо себе: «Хто ми?» – то, спираючись на слова блаженної пам’яті Святішого Отця Івана Павла ІІ, відповімо, що ми є носіями східної традиції у Вселенській Церкві, «східною легенею» єдиного організму європейської християнської культури. Щодо ситуації, в якій ми перебуваємо, то вона позначена раною поділу Церков. А звідси й випливає наше завдання: бути ідентичними – самими собою і послужити єдності Церков.

Таким чином, маючи славну благословенну традицію в минулому, сьогоднішнє українське монашество з довір’ям і надією дивиться на своє майбутнє і на свою роль у вселенському післанництві Христової Церкви, готове завжди «слідувати за Агнцем, куди б Він не пішов» (Од 14,4) – чи то в пустелю на самоту, чи то в гамір міста – й бути для світу знаком нового, преображеного життя у Христі.

Все, що досі було сказано про ідентичність, на підставовій історично – біблійній основі, мають відношення до монашества УГКЦ в цілому. Проте монашество в УГКЦ не одна спільнота з однорідними правилами, а багато монаших спільнот. Наша Церква об’єднує багато Чинів і Згромаджень, які керуються власними правилами та мають власну харизму. Для богословського осмислення сенсу такої різноманітності звернімось до Пресвятої Трійці. Це – спільнота Трьох Осіб, об’єднаних в одну Божественну природу. Монашество УГКЦ теж має оцю єдину природу богопосвяти. Монаша ідентичність, про яку ми вели мову вище, в своїй суті є єдиною, і вона є спільною для всіх Чинів і Згромаджень УГКЦ, так би мовити, становить єдину природу монашества як такого. В документі, який представляю вашій ласкавій увазі, виражено основні і спільні для всіх підстави ідентичності монашества УГКЦ з урахуванням сучасних реалій. Проте ніхто не заперечуватиме, що кожна монаша спільнота має ще свою особливу ідентичність, яка пов’язана з тим, що кожна з них має свого засновника, власні правила, харизму тощо. Завдяки цьому ці монаші спільноти усвідомлюють себе окремими Чинами і Згромадженнями, так би мовити особами. Укладаючи даний документ, Соборова комісія свідомо уникала входження у деталі та відмінності, будучи переконаними, що цим мала б зайнятися кожна монаша спільнота зокрема. В зв’язку з цим закликаємо кожний Чин і Згромадження продовжити ці загальні підставові роздуми про монашу ідентичність, поставивши собі запитання особисто і в цілому як спільнота: «А як сьогодні, в умовах служіння УГКЦ в ІІІ тисячолітті, промовляє до мене Слово Боже і як я відповідаю на нього? Як на нього відповідали знакові постаті мого Чину чи Згромадження? Що я можу навчитись від них і як використати їхній досвід в сучасних умовах?». Як наслідок, сподіваюся, ми матимемо багато гарних документів про ідентичність Чинів і Згромаджень, які у свій, неповторний, спосіб сповняють в УГКЦ єдине у своїй суті монаше служіння. А документ, що сьогодні представляю, гадаю, стане добрим початком на цьому шляху усвідомлення власної ідентичності.

Як виховати ідеал монашої ідентичності?

Після представлення, що ж таке монаша ідентичність, якій ми приділили досить багато уваги, зупинюся, правда вже значно стисліше, на кожному з розділів документа.

Собор монашества в молитві й призадумі наступним чином пише словесну ікону виховання монашої ідентичності.

Перший розділ розвиває тему троїчного характеру монашої ідентичності. Оскільки джерелом усього створеного є Пресвята Тройця, - щоб зрозуміти сенс і покликання монашества, слід з покорою та вірою наблизитися до таїнства Бога і в світлі Духа Святого відкривати Божий задум щодо нас. У цьому розділі Документ Собору накреслює шлях наближення до цієї Таїни - у Святому Дусі через Сина до Отця. Бог навідується до кожної людини, й, зокрема, монаха, у Святому Дусі, даруючи їй шанс віднайти власне покликання й ідентичність. Христос, воплочений Бог, об’являє людині цю глибинну правду про неї – бути, як Він, образом Отця, стреміти до подоби (обожнення).

Тому чернеча спільнота знаходить правду про себе, свій архетип-взірець і об’єднуючу силу в житті Осіб Пресвятої Тройці. Особа Бога-Отця, Його вічне отцівство є джерелом духовного порядку та авторитету в церковній спільноті. Це – взірець проводу (духовного батьківства та материнства) у монаших спільнотах. Особа Сина – це взірець справжнього послуху отцеві/матері спільноти і архетип братерства. Особа Духа Святого – це натхнення до особового і спільного зростання, джерело сопричастя та єдності спільноти, основа творчої свободи кожної особи у церковному сопричасті. Кожен член спільноти «у Христі» переживає сопричастя з усіма Особами Тройці.

Порадниками і помічниками на шляху до Небесного Отця є Отці Церкви, чиї твори є безцінним джерелом, з яких ми черпаємо багато помічного для відкриття й розуміння монашого покликання. Ось чому наступний, другий, розділ розглядає їх внесок в розуміння й виховання монашої ідентичності. Твори Св. Отців є для нас безцінним джерелом, з якого черпаємо практичні поради для відкриття й розуміння нашого покликання. Проте, для нас поняття Традиції та Святих Отців не обмежується так званим «патристичним» періодом, оскільки в лоні Святої Церкви Дух Святий діє в усі часи і в усіх культурах. Із потужного натхнення Отців першого тисячоліття, близько тисячі років тому, зродилося монаше життя на землях Київської Русі. Нашим джерелом стало києво-печерське монашество, започатковане з натхнення Святого Духа святими Антонієм і Теодозієм Печерськими. Відтоді й до наших днів це могутнє духовне дерево розрослося й дало духовні й культурні плоди в історії України. Послідовниками нашої рідної духовності стали Йосиф Веньямин Рутський, св. свмч. Йосафат, Паїсій Величковський, митр. Андрей Шептицький і блаж. Климентій, блаж. Йосафата Гордашевська й інші духовні матері. Як багато нам ще треба зробити, щоб дослідити та наслідувати їх гідне життя і діяльність - плоди їхнього духовного досвіду.

Надзвичайно важливим чинником виховання ідентичності монаха чи монахині є літургійна молитва, під час якої вони зустрічаються з Богом, Який об’являє їм Свою любов та очікує любові у відповідь. Спільнотна молитва надзвичайно важливий елемент щоденного життя, бо спільне для всіх монаших спільнот молитовне правило духовно об’єднує й інтегрує їх між собою, а літургійне життя, зокрема, Таїнство Євхаристії, інтегрує спільноти в Церкву як невід’ємні її частини. Цей надзвичайно важливий літургійний аспект монашої ідентичності і став темою для третього розділу.

Особливі служіння, місії і посвяти окремих монаших спільнот будуть ефективними тільки тоді, коли матимуть глибокі коріння у вигляді особистої святості їх членів. Тільки духовно сформована через молитву, аскезу та практикування чеснот особа монаха готова йти у світ і нести йому радість з „перебування в Господі”. Саме про це – про покликання і місію монашества у сучасному світі й у Церкві - і йдеться в четвертому розділі.

Соборовий документ завершується п’ятим розділом, в якому розглядається есхатологічний вимір монашої спільноти. Головною його думкою є те, що монах чи монахиня живуть задля Царства Божого. Вони вже живуть у ньому та являють його світові, але ще очікують його повноти, його прикликають, з хвалою і молитвою слідкують за його проявами і визріванням серед трагічності теперішнього людського стану життя. Увінчається це тим, що монах/монахиня віднайдуть себе в Бозі і будуть прийняті у вічні обійми своїм Господом.

Основне призначення документа.

Наприкінці хотілося б наголосити на одній надзвичайно важливій речі. Найважливішим аспектом ідентичності монашої особи є зустріч із живим Богом. Найадекватнішу відповіть на питання: хто ми є і яке наше покликання, може дати тільки Той, Хто покликав нас до життя. Зустрічаючись із Ним у Божому Слові, у Святих Тайнах, у молитві, в історичних подіях, у культурі, у нашій помісній Церкві, ми пізнаємо самих себе. Монаша ідентичність – це тайна, укрита в лоні Пресвятої Тройці як джерела усього існуючого. Щоб її пізнати, треба з покорою та вірою наблизитися до таїнства нашого Бога й у світлі Духа Святого відкривати Божий задум щодо нас - як Бог дивиться на нас. Ще раз хочеться підкреслити, що цей внутрішній особистий досвід є найголовнішим на шляху віднайдення ідентичності монашества в покликанні і служінні УГКЦ.

У світлі щойно сказаного нам стає зрозумілим основне призначення Документа Собору про ідентичність монашества в покликанні і служінні УГКЦ.

Так, це - документ з глибоким богословським змістом. Проте він тільки накреслює основні штрихи глибоко особистого за своїм характером шляху усвідомлення монахами і монахинями своєї ідентичності. На практичному рівні це означає, що наш Документ ні в якому випадку не повинен залишитись лише надрукованим на папері. Кожен повинен скористатись ним у своєму особистому духовному розвитку – тільки тоді він виконає свою основну мету і призначення. Бо, як було сказано на Соборі, важливим є не тільки сказати правду, не менш важливо - бути почутим; важливо є не тільки прийняти гарні рішення, важливо є також намагатися втілити їх в життя.

Мені дуже приємно відзначити, що члени Комісії постійно пам’ятали про це висловлене делегатами Собору переконання, і вже в процесі,  „писання” Соборового Документа працювали над його практичним втіленням. Ми не обмежились виключно редагуванням в один документ проголошених на Соборі доповідей та висловлених у робочих групах зауважень і пропозицій. Проект документа було надіслано монашим спільнотам, бо саме там потрібно буде втілювати всі ті чудові ідеї, висвітлені в доповідях та дискусіях. Ми просили монаші спільноти надіслати нам свої відгуки та пропозиції. Проте більш важливим для нас на порозі прийняття Документа є те, що вже в процесі його формування на основі головних тем, окреслених у ньому, було проведено духовні вправи та конференції, тобто зроблені перші кроки на шляху його перетворення з можливо гарно сформульованого, але все-таки абстрактного документа в практичний, а тому - живий.

Це дозволяє мені вже сьогодні висловити сподівання у те, що настоятелі і духівники монаших спільнот зрозуміють головну мету цього документа та продовжать роботу над його практичним застосуванням, щоб він не залишився абстрактною науковою доповіддю, а став живим і корисним путівником для всього нашого монашества загалом та кожного монаха чи монахині зокрема. Думаю, що буде дуже корисним, коли монашество в своїх академічних пошуках вибиратиме окремі розділи документа для глибшого наукового дослідження й доступного представлення, що стане гарним науковим здобутком богословсько-аскетичної літератури та практичним посібником у вихованні монашої ідентичності в нашій Церкві. Вважаю, що найкращим результатом монашого Собору буде пожвавлення духовного життя наших спільнот, більша активність монахів і монахинь у співпраці з єрархією в душпастирських питаннях, обмін дарами між різними спільнотами і чинами, одним словом, все те, що дозволить монашеству бути «серцем Церкви».

20.09.2008 р. Б.

+ Ярослав (Приріз)
Голова Соборової комісії
монашества УГКЦ